Верблюди, мов човникі золоті,

крізь вогненні хвилі моря пісків

Невтримно мчали в палаючу даль,

по вінця налиту сяйвом різким.

I жоден самум їх здогнати не міг,

хоч як вчащав змах задушливих крил;

Мчав караван недосяжний вітрам,

ані пострілам бедуїнських стріл.

Легіт з оаз дарив прохолоду

втішну, як перша пісня весни;

М'яке жебоніння чистих струмків

навіювало солодкі сни.

Крізь шелест пальм казкові пері,

осяйливо звабні, мов мед із сот,

Ласкаво гукали – слали привіт

й таємну обіцянку насолод.

Та Абу-Лала й чути не хотів

любовних привітів, знадливих слів.

Він безупинно до сонця летів

і сам вже осяйністю блискотів.

Без ліку видовищ-див навкруги,

причаровують, кличуть, зовуть:

Золотистим сяйвом звабних принад

мани-миражі заступають путь.

Верблюди неслись на всіх парусах,

бурхливо, завзято, на повний мах;

Немов очманілі,

щодуху мчали

          на збожеволілих швидкостях.

Проміння потік струменів навстріч;

палахкотіли верблюди прудкі,

Розлого бринів –

далеко летів –

          легких колокольців дзенькіт дзвінкий,

Абу Магарі, мов той орел,

нескліпно утупивсь в сонячний блиск;

Сп'янілий від світла, вільно летів,

й танули горе й біль ніби віск.

Позад лише—наче море—піски...

застигле море,

          мертве й пусте;

А над головою – сонце

без меж

          волосся розсипало золоте.

І, з пурпуром сонячним на плечах,

великий поет Абу Магарі

Врочисто та переможно летів

туди, де безсмертне сонце горить.

                  1909, Азарапат