Все далі і далі йшов караван

повз пальм шелестких нескінченний стрій;

Здіймався пилюки чорний туман

і дихав вогнем вітрець-суховій.

"Простуй, караване. Що кинули ми,

щоб здатне було душу мрією гріть?"-

Таку вів розмову з серцем своїм

великий поет Абу Магарі.

"Покинули жінку кращу богинь?

щасливу любов?

        жадань океан?

Простуй, не спиняйсь! Покинули лиш

кайдани й замки,

        химери й обман.

Tай що воно - жінка? Хижий павук...

підступна та заздрісна, зла,

        лиха;

Цілунком видурює в тебе хліб

і в ліжко твоє з іншим ляга.

Ти в човні хисткім довірся штормам,

ніж жінки щонайчеснішим словам.

Дешева торгівка масних розпуст,

Ібліс Ібліс —
     одне з мусульманських найменувань диявола. промовля з її звабних вуст.

А в мріях ввижалась тобі зоря,

лілея біліша янгольских крил,

Чий доторк всі рани твої повік,

мов чудо-бальзам, безслідно б скрив.

I так вже жадав, щоб від світ-джерел

покликав тебе спів призивний,

Щоб там скуштувать безсмертя ковток

й виплакать сум свiй грудям неземним.

А жінки любов – ропою поїть,

щоб ти вже й не знав

як жагу втамувать,

Щоб тебе здолала ненаситна хіть,

щоб ти тільки й знав – тіло їй лизать.

О, тіло жінки! напахчена хіть,

гемонська торбина – вмістище зла,

Від плотських твоїх масно-гірких втіх

в душі править тьма

        замість світ-тепла.

Любов, як і смерть, не здатна жаліть,

тихцем завдає нестерпучих ран:

І як вп'ється хтось труйним зіллям цим,

ото вже і – раб, а як ні – тиран.

Велінь природи вершитель-кат,

ти виток всіх підступів й чвар, любов!

Вируючий хаос, безумства шал,

ти – крові мука, ти маряча кров!

Й тебе, жиното, прокленаю я,

одвічний розплідник пристрастей-бід,

Бездонна криниця, що лихо й бруд

несеш-вивергаеш у білий світ.

Повік ненавиджу любов й жінок,

їх ніжних цілунків жорстоку ціну.

Прокляття на їх трясину-постіль;

їх здатність родити тричі клену!

І родам тяжким їх впину нема:

вихлюпують в світ гадюк череду,

Де ті одне-'дного шматують, жруть;

а хіттю спаскудили б й зорь чистоту.

Дурисвіт той, хто батьком стає

та – з благословенного небуття –

Призводить на світ марноту дрібну:

кидає у пекло цього життя.

«З вини "З вини мого батька..." —
     - цi рядки стоять
на могилi Iсагакяна. мого батька зазнав я мук

та сам вже не винний не перед ким»

Зазначити б на могилі моїй,

як яму знайду десь під камнем важким.

Допоки не вщухне прибій навік,

і хвилі морські спинять свій біг,

Нема мені до жінок вороття,

не станеться, щоб я пестив їх.

Голубити буду шипшини кущ,

притисну колючки її до вуст,

У груди розжарених сонцем скель

пестливо та ніжно лицем приткнусь."

А караван все собі жебонів

та міряв зміїсто-звивистий путь,

В блакитну омріяну далечінь

спокійні верблюди ідуть та йдуть.

Передзвін тонкий нібито ридав,

дзвінки краплі сліз по одній ронив;

Наче караван плачем поминав

що любив поет, любив та лишив:

Любові журбу

і тугу щемку,

й принадність химерних

       та ніжних снів.

Сам Абу-Лала, від гірких жалів,

від тужливих дум аж зчорнів з лиця,

І течуть думки, наче шлях виткий,

що нема йому ніде край-кінця.

Так сплітався він з шляхом ув одне –

й день і ніч сплива в мовчазній журбі, –

Не одводить зір він з незримих зорь,

та пече його згадок гіркий біль.

На пройдену путь він не обертавсь:

навіщо? .. минулось...

        було – нема...

До тих, хто траплявся йому навстріч,

не озивавсь

й вiтань не приймав ... вiтань не приймав —
     така поведiнка
є порушенням настанов Корану. .