Та ось вже верблюди Абу-Лали

сягли аравійських пустель

й лягли—знеможені—

долі...

Небокрай пойнявсь тисяччю заграв,

обрій геть увесь вогнем оповит,

Але й присмерк вже почав напинать,

поглибшувати синій оксамит.

Сам Абу-Лала по-під скелю сів,

в пурпурову даль зір утупив свій;

Розлягалася світом тиша ясна,

душу сповнили лагідь й супокій.

"Настільки свобідним себе почуваю,

що й в оцю просторінь не вбереш,

ніяким чином не увібгаєш,

мою свободу-волю без меж.

Ніхто з людей мене тут не вбачить,

не троне жодна рука...

О, воля! ти – райських диво-троянд

легкий аромат;

         ти – радість п'янка.

Вінком з цих троянд увінчай мене,

невгасний вогонь в душі засвіти;

О, воля! ти – райських співців осяйних

безсмертний Коран святий.

О, краю пустельний, уклін тобі;

простора оселя мудрих пізнань,

Незкаляний край, де люди людині

не завдавали мук-катувань.

Розкинься безмежним морем піску,

народи й країни в ньому втопи;

Геть все позасипуй:

людей, замки, хижи,

         села й столиці,

         площі й стовпи.

Хай в цілім світі лиш воля та вітер

спекотних пустель повік царять.

Й те царство просторе хай промені сонця

своїм пречистим вогнем золотять!.."

... В мільярдний раз творячи диво з див,

здійнявся Ярила червоний диск,

й розсипав круг себе на всі боки

вогненних троянд полум'яний блиск.

І вмить од величі сонця

вшир розпросторився обрій пустель,

й сяйнуло навкруг, мов бризки струснув

лев-велетень

         більший від белебнів-скель.

- Тобі, всемогутнє, привіт й уклін,

ти дужче від Бога,

         ти – суть життя.

Ти в світі єдине, добре й святе,

ти мати й отець,

         початок буття.

Велетенський бокал п'янких насолод,

що жодну з живих істот не мина,

Ти – радощів й благ ясне джерело,

море нескінченнє полум'я-вина.

Могутня містерія – сонця схід,

обіцянка радощів й щастя в нім.

О, сонце, ось спрагла душа моя,

напій її чистим вином своїм.

Ти щастя вогнем напої мене;

всевіданням, вічністю напої,

Хай твій аромат віддасть забуттю

минувшини геть всі згадки мої.

Захмели мене, напої мене!

безсмертним вином мене напої,

Нехай вже забуду все темне і зле –

кривди людські, печалі свої.

Напої, ти величчю, напої;

захмели красою сяйливих див,

Ти – тьми супротивник, творець весни,

бурхливого щастя дужий прилив.

Тобі любов мою віддаю,

добрішє за всіх на весь білий світ.

Милосердне, ти відкидаєш смерть;

ти – краси й добра щонайвищий зліт.

Я люблю тебе, тебе лиш люблю,

дай згоріть в твоїм любовнім вогні:

Золотих кучерь промінням укрий,

любощі сонць

         дай пізнать мені.

Поцілуй мене, щоб аж– кров із губ,

щоб в цілунку жар твій я зміг відчуть.

Розкривай навстріч обійми свої,

з палаючим серцем до них – лечу!

Дарма, якщо слух втрачу навік,

не чутиму світу галас та крик.

Хай очі осліпнуть – не озирнусь

побачить людей, і в думках не озвусь.

До ясного сонця—за віком вік—

летіти тай мчати, караване, нам,

де в палких обіймах світла-вогня

вподоблюся сонцю й вічності сам.

О, світлосяйне,

золотопінним

         пурпуром

         плечі мої покрий,

до тебе, захватом сповнений вщерть,

помчу скоріше від мрій.

Ти вище за Бога, ближче за матір,

моє єдине кохання – ти.

За всіх добріше, з усіх святіше,

найкраще з див –

         сон золотий.