Поволi, мов тихий струмок мiж трав,

Ішов караван крізь ніч повну снів,

Спроквола у темряві шлях долав

тай тонко брязкальцями жебонив.

Розміряним кроком верстає путь

караванна вервечка в'юнка;

Колокольці видзвін солодкий ллють –

і пливе між полів луна тремка.

Сповила Багдад дрімота м'яка,

сповнена райських яскравих снів.

А в заростях роз соловей лив спів,

мов над коханням ридав-тьохкотів.

У царськім саду лунав-розлягавсь

фонтанів дзвінкий кришталевий сміх;

З альтанки п'янкий плив димок, мішавсь

з бринінням зойкувань

         звабно-щемких.

Мов розсип перлин—каравани зорь—

неквапно долали свої путі.

В безкраї простори плив передзвін

сузірь невгасимих—співи світів.

Духм'яний вітрець казки шепотів –

чи не в Шахразади підслухав їх?

Кіпариси й пальми в солодкім сні

віттям коливали окрай доріг.

І караван той розгонисто йшов,

не озираючись й разу назад;

Незнаний путь Абу-Лалу

кликав, манив

         мільйоном принад.

"Все йди та йди, караване мій,

простуй – доки прийде мені кінець,"-

Отак промовляв у серці своїм

Абу Магарі, поезій творець.

"Іди у незайману далечінь,

де волі-неба незмірна бездонь,

До сонця мчи, щоб в серці його

й моє обернулося на вогонь.

Ні! «навсе добре» не мовлю до вас,

батьківська могило, материн спів;

І з вами не вщухне мiй розбрат повiк,

рідний поріг

         й згадки дитячих днів.

Я щиро любив і друзів й рідню,

хотів з цілим світом

         у злагоді жить,

Тепер... не любов у серці –

змія

         отруйної зненависті сичить.

Ненавиджу все, що перш любив,

доволі набачивсь людських чеснот;

В паскуднім смітті людської душі

налічив я тисячу гидь-мерзот.

Та тисячу перша—рабська брехня—

з усіх найбридкіша, як вже на це,

Завжди бо хазяйське масне лице

прикрасить безгрішних святих вінцем.

О, людський язик, ти з небесних барв

сплітаєш сяйливу диво-габу,

Щоб скрити чорнюче пекло душі, –

правдиву річ мовив ти хоч одну?

Гордий караване, йди, занурсь,

у нетрі пустель

         спекотно жаркі,

Спинись лише в тіні тих рудих скель,

де здобич вишукують хижаки.

Радше між кублищ скорпіонів-змій

намет я поставлю свій,

Ніж серед згубніших в сотні разів

запопадливих брехунів.

Та не краще й друг, до чиїх грудей

свою голову я було тулив;

Пастку згубну друг у грудях таїть

за машкарою любо-милих слів.

І допоки сонця нещадний жар

пектиме каміння синайських гір,

А застиглі хвилі жовтих пісків

не обернуться на справдешній вир,

Не хочу знати ніяких людей,

на їхнім столі не торкну куска,

І хліб свій їстиму радше там,

де стерво жере гієна бридка.

Нехай роздеруть мене хижаки

й буревій замете сліди,

Та все одно – до останнього дня –

караване мій, йди та йди!"

Ось в останній раз Абу Mагарі

озирнувсь назад—

         Багдад мирно спав—

Одвернув гидливо своє чоло

й до шиї верблюда тісно припав.

Приголубив, й тварині між ясних очей

у цілунку уста притис,

А в самого на віях зависли дві

краплини пекучих сліз.

З легким жебонінням по-між полів

тяглась каравану гойдлива тінь

До незнаних країв-пустель,

в незайману далечінь.