Та велетка-ніч, чорнюча й жаска,

розкрилилась вшир, неначе кажан,

І змахом своїх неоглядних крил

покрила поля і шлях, й караван.

Всю обшир небес, увесь виднокруг

заповнила темних хмарищ юрма.

Ні місяця вже немає, ні зорь -

а тільки пітьмою обсотана тьма.

Загув, налетів буй-вітер жахний,

мовби жеребців скажений табун,

Зняв смерчі тугі; у хмари вмішав

пилюку, пісок, пожухлу траву.

Тисячоголосий гармидер-гвалт,

і плач, і виття вітрище підвів,

Зливались в нім сказ й болісний гнів,

мов зранений звір гарчав та ревів.

Зміївсь буревій по тісних ярах,

невтримно вривавсь в незайманий ліс,

І скрушно ридав у хащах між пальм,

як серце за тим,

         що любило колись.

- Простуй, караван, навстріч всім вітрам!

сунь невідступно, мов рух планет,-

Отак раз у раз про себе твердив

Абу Магарі, великий поет.

- Егей, ураган! Сильніш налітай –

бий з льоту, з розгону! – не одвернусь.

Дивись, – ось де я, з відкритим чолом,

що хочеш роби,

         я вже не боюсь.

Не повернусь до зачумлених міст;

до гнізд роспусти нема вороття,

Там все на крові, людина там – звір,

подібних до себе рве на шмаття.

Ой, ти ж, голова нескірна моя,

без притулку вік весь тобі бродить,

Та ще гірше тому, в кого хата є,

мов собака він

         на цепу сидить.

Розваліть, вітри, мій батьківський дім,

щоб не знати й місця де він був-стояв,

Відтепер й до скону, аж на все життя –

нескінченний шлях – домівка моя.

Cамотність мені cтане за коханку,

зореоке небо –

         за намет вітця.

Караван хідкий – останнiм братом-другом;

затинком й притулком – шлях без кінця.

Незвіданий шлях! повік чарівний,

ти тепер мені

         вітчизна нова;

Одведи ж мене у такі місця,

де зроду й повік людей не бува.

Бо серед людей – ока не змикай,

насторожі будь, не пускай меч з рук;

Ледь заспав – то вже насмерть загризе

тебе ворог злий, або й ліпший друг.

Далi, шлях, веди мене вiд друзяк,

бо вони мов та несить-мошкарня;

Не відв'яжуться доки ти живий,

доки змога є кров ссать надурняк.

Хто б таких нестерпних ран мені завдав,

як вже не рідня, як не з друзів хтось?

Що із поцілунком в серце прослизнув,

цілуючи й розтяв, щов мукой зайшлось.

Без ліку облуд, й підступних зрад

цілунок людський

         у собі чаїть.

Душі таїну вивідують ним,

щоб довіку тебе рабом зробить.

Тай що вже воно – товариш і друг?

це той, хто продасть тебе знов і знов.

Хто в душі твоїй згасить віру в світ,

забрьохкає мрії,

         спаплюжить любов.

Приятель це – що?.. заздрий підглядач,

рознощик облуди, що тебе чорнить.

Знайомий собака не загарчить,

приятелі й друзі – облають вмить...

А вихори, як вчманілі чорти,

хапали за одяг в блюзнірській грі,

Тягли, реготались, здіймали свист

в суворе лице Абу Магарі.

З виттям намагались стягти чалму,

хльостали, сікли й, неначе на глум,

Між очі жбурляли жмені піску,

вриваючи нить поетових дум.