Казочка про ріпку

Секлетій Бидлюк
ПОРИ РОКУ
[сонатинкa зимова]

- Серьога, розкажи як тебе од жінки за ноги стягли.

Вітер, заступивши усі дозволені бали, вже більш години держить бригаду каменщиків у вагончику. Тісно. Третину місця займає саморобна сушилка — своя рацуха (рацпропозиція) — обшитий шифером короб; зверху решітка з прутків арматури, під якою точиться з тенів електричнє тепло. Але куфайок не роздягають.

Григорій Григорович сперся-приліг черевом на критий линольумом стіл під вікном. На тому ж столі сидить Гриць, курить неквапом. Вони вже вичерпали тему на що зараз клює та куди їхати у вихідні.

На довгім поцюканім ослоні Виталя-крановий гра один-на-один з Миколою. Більш нікого не приймає, а карти — його.

Жінки розмістились зверх решітки над тенами. Катерина вже нахвалилася яку ж тільки добру камсу їла зранку — ні наїстись, ні надивитися. Заздро по-ая-якала Віра Яківна: он як везе людям, лише вона така бідна, та нещасна. Віта викликала загальне співчуття й підтримку скаргами на вчительок її двох дівчаток. Виспівала прокльони на свого пияку Ліда.

У кутках під шафами, на протилежних кінцях вагончика, скулились Гасан та Серьога.

- А він хіба жонатий? (Гасан тут новенький).

- Був.

І Серьога розпочав замовлену оповідку:

- Отже, як прознала рідна бригада, що дружина стелить мені окремо, на розкладному кріслі, було винесено одностайний осуд такій ганьбі та неподобству. Це явне плямування та паплюження честі бригаді каменщиків, що її члена та не підпускала б до себе жінка.

- А чого?

- Бо я не їздив туди з півроку, ну, й вона призвичаїлась класти доньку з собою.

- Велика дівчина?

- Три роки.

- А не їздив чом?

- Ну, давай вже про це.

- Усе йшло як завжди. У п'ятницю з роботи на вокзал. Півтори години електричкою, десять зупинок автобусом і — тисну дзвоника незабвєнних дверей. Відкривають.

- Теща, мабуть, на сковорідку яйця б'є; по чарчині — тобі з тестем.

- Де там, на великі святи — пива, й те стопочками.

- Він що — хворий?

- Цивілізований.

- Говорь по-людськи.

- Говорю: одвели на кухню — бери, що бачиш, та до холодильника, диви, не лізь. Самі у залу пішли, там новорічну кінопанораму по телевізору повторювали. Доньку забрали — не заважай татусю їстоньки.

- Слухай, а може то й не твоя?

- Може. Та не тьотьою ж мені її взивати. Повечеряв, пройшов до спальні. Дівча цвіринька: що, як? А я обновами милуюся, що дружині під час розлуки понадарували: батько — трильяж полірований, мати — обручку, золоту та широку. Коли ж і вона приходить од телевізора. Розібрала крісло, доньку не у ліжечко, а на велике поклала. Приспала її, а сама до ванної.

- Нащо?

- Марафет зітерти,- уклинився з поясненням Виталя. Він у курсі, бо у нього дружина вчителька.

- Ага. І чогось мені це надоїло. Скільки можна вуха попускати? Переклав дівча на крісло, світло загасив, а сам на її місце — під стіночку. Чую — іде. По темному до трильяжу; флакони однести. Трохи над кріслом постояла — чи ж сплю? — тай до ліжка.

- Га-га-га!

- Ну! Ну! І що?..

- Скрикнула.

- Від чого?

- Мабуть від несподіванки, замість ніжної щочки на вуса нахромилась.

- А мо' нахромилась не тільки на вуса?

- Та цить! А далі?

- Далі забіга її сестра і — ну, галасувати.

- А тиж їй що?

- Кажу, що у лямур-де-труа не граюся.

- Знов верзе не по-людськи...

- А сестра?

- Гукнула мамцю. Та чоловіка кликнула. Прийшов тесть, поміркував, зважився тай — висмикнув мене із ліжка, мов з вогкої грядки.

- Без трусів?- зацікавилась Віта.

- Розмечталась. Я навіть кольчужку не скидав.

- Не гони дуру! Гасан іще не звик до тебе.

- Кажу: навіть у майці був.

- Так і кажи.

- Ну, ось. Лежу на підлозі, а теща наді мною вичитує: яка то безпардонність — перед жінками в такому виді простягтись. Довелось піднятися. Вдягнувсь і — в окопи, себто на вокзал.

- Ну, ти й ракло,- обурився Микола.- Таке прощати? Та трактора підігнав... вони на якому поверсі?

- На першім.

- От і кажу: трактором там розвернув, тай строщив би все. У нас на селі...

- І дочку?

- Що?

- Строщити.

- Так, може, то не від тебе!

- Може.

- Тобі, може, і жінку жалько?- утрутився Виталя.- Та її там півміста пере...

- Годі вже вам,- уступилася Ліда.

В дверях з'явився майстер.

- Ходив до сусідів дзвонити на метеостанцію; з-обід, може, стишиться. А тоді ще на базу подзвонив. Начальник каже, одного каменщика завтра в командировку...(глянув на Серьогу) до Ніжина. Зайди зараз в мій вагончик, Миколо.

Микола устав, тоді гостро примружився на Серьогу:

- А ну, як стріну там отую?

- Перекажіть: люблю і пам'ятаю.