СУРА ШОСТА
В полуденну спечну й суху жаринь,
коли чабрець й нарцис пахтіння ллють,
Змокрілий від поту йшов караван,
в пилюці губивсь, долаючи путь.
"Вперед, караване, крізь злий суховій,
навіки занурься в лоно пісків..." -
(У серці поета бриніли знов
з гіркотою й сумом слова різкі.)
"Хай вітер з палючих пустель примчить,
мій слід замете, розвіє, мов дим,
Хай люди повік не взнають де я,
з ними й дихать не буду повітрям одним.
Онде вже бачу левів рудих –
з жовтавих барханів зорять-пасуть,
З розпатланих хвиль їх грив золотих
вітри іскор рій зривають-несуть.
Сюди! не втечу! – шматуйте, дорвіть
серце, яке давно біль роз'їв...
Хай так, аніж знов повертать до людей,
постукати в двері тих крутіїв.
А люди же ж – що?...- в машкарах чорти,
з копитами й іклами, мов кинджал;
Та найнебезпечнішого нема
від їх
язиків отруйливих жал.
І хто вони є? – зла зграя лисиць,
що знають лише до себе тягти.
Донощикі підлі, вбивці дітей, порушники клятв,
і – кати, кати!
У злиднях вони – лестиві старці,
в біді – боягузи,
що зрадять враз.
В богатстві – зловтішливі, мстиві стають;
пихаті та горді всім напоказ.
А добрий завжди злим в жертву іде,
гидь-погань його мордує та гне.
Рідкістю стало вже добре зерно...
все душить в Світ-Полі зілля дурне.
Тож хай западуться Добро і Зло,
а разом й ви, люди,
прокляття вам!
Прокляття й кожній з ваших вір,
що знають лиш пута кувать рабам.
У грошах вся міць, з їх волі стає
найнижча істота першим лицем;
Надійним – крадій,
героєм – тремтій,
тупий – мудрецем,
блядь – честі Взірцем.
Увесь світ людей стоїть на крові,
слабким бути в ньому – смертельний риск.
І робиться в них усе абияк;
сумління мовчить –
усім править зиск.
Усе – ради зиску;
людина світ
в офіру грошам давно принесла,
й ото – образ Божий? витвір Його?..
шайтан-недоносок! погань зла...
Як скласти всі кроки верблюдів моїх
за весь оцей нескінченний путь –
Не перевершать числа підлот,
що в день один здатна людина втнуть.
(Буйні вітровії: з півночі, півдня,
Західний, Східний стихли на мить...)
Тож вислухай, світе, правдиве слово,
я більше не можу мовчать-терпіть.
Це слово палюче по всьому світу –
з краю в край – хай вітри несуть:
Що гірші, огидніші від людей
самі тільки люди і можуть буть.
Допоки в небі мовчазних пустель
міріади зорь невгасно мигтять;
Допоки повзуть бархани пісків
й, мов тії змії, сичать, шурхотять –
Тікай, караван! від шалих утіх,
пиятик та хвойд,
розпуст гвалтівних.
Від площ, де царює грабунок-обман,
від продаж бридких,
купівель брудних,
Від друзів; жінок;
від правд; від юрми –
там помста і кров;
Щодуху, мерщій, стрімголов,
негайно втікай звідтіль,
де вбачиш людини хоча б лише тінь.
Хай тигри, леви мене роздеруть
і жар-буревій замете сліди,
Та все одно, до останнього дня,
караване мій,
йди тай йди."
І лукі тугі верблюжачих ший
від бігу спрямились незгірше стріл,
А позад здіймавсь й до обрію плив
ще один караван –
порохнява й пил.
Між спалених сонцем вбогих полів
мчали вони в незвідану даль,
І бігом своїм на села й міста
тягли-напинали порох-вуаль.
Немов з переляку, Абу-Лала
ніде не спинявсь, тільки й знав що – гнать,
Мовби то жінота, громада, закон
ось-ось його мусили наздогнать.
І так—без упину, без вороття—
проносився караван його вчвал
Повз башти міст, де гудом гуде
за втіхами й хлібом гонитви ґвалт.
Також й мимо сіл –
заскнілих в невігластві тьми віків –
проносивсь поет мерщій...
Ще й підганяв, бо владно звала
зоря золота –
його мрія з мрій.
Караван весь час –
вдень, і вночі –
нескінченний виткий шлях поглинав;
Абу Магарі в буремній душі
похмурі та гнівні думки снував.
Думок розтриюджених караван,
мов ті соколи—втрапивши в смерч крутий—
Злітали й металися в марній надії
ясний притулок знайти.
Він плакав безмовно, тихцем ридав;
стискав його серце безмірний жаль,
Такий нескінченний, як шлях перед ним,
що зміївся-сягав в неозору даль.
На пройдену путь він не обертавсь:
навіщо? .. минулось...
було – нема...
До тих, хто траплявся йому навстріч,
не озивавсь й вітань не приймав.