Ось так караван Абу Магарі,

мов тихий струмок, звивавсь-жебонів.

А місяць з небес на вервечку тварин

своє сумирне сяєво лив.

Лице місяцеве, мов груди

юної пері—розкішні та осяйні—

То соромливо ховалось між хмар,

то знов мигтіло у вишині.

Низками алмазних монист-краплин

сон запашний сповив квітники.

А там, з тріпотінням веселок-крил,

одне з одним любились птахи.

Духм'яний вітрець казки шепотів,

чи не в Шахразади підслухав їх?

Кіпариси й пальми в солодкім сні

віттям коливали окрай доріг.

Уважно вслухався Абу-Лала,

й раз пораз спливaла думка одна:

"Цей світ, далебі, мов казка жива:

одвічна-довічна річ-дивина.

А хто ж її склав, найкращу з казок? –

з оцих ясних зорь, з небачених див.

І хто повіда на безліч ладів? –

ласкаву й невпинну, мов зміна днів.

Народи з'являлись і – в безвість йшли,

не здатні змісту її розгадать,

Один-два з поетів щось, може, й збагли,

рядки їхні й досі світом бринять.

Початок-заспiв не чув ніхто,

й кінця нікому почуть не дано;

Сторіччями тягнеться кожен звук,

спливaють вiки – вiн гуде все одно.

Для кожного, хто родиться на світ,

ізнов починається казка ця;

        й сотається аж до миті, коли

людини життя

        доходить кінця.

Життя – це лиш сон, світ – казка чудна,

людські покоління –

        то караван,

Що йде через казку в сяйливім сні;

мандрівку ж вінча могильний бур'ян.

О ви, дурноверхі, тупі людці,

сліпі щодо снів, до казок глухі,

Одне одному горлянки рвете,

несете у світ паскудства й жахи.

Закони у вас – батіг та ярмо,

діла ваші – плетево павуків,

Що радо згублять й троянди красу

і солов'їний закоханий спів.

Бридото людська! на порох зійдуть

недобрі діла й серця ваші злі:

І часу байдужа рука зітре –

назавжди змете паскудний ваш слід,

І поміж ваших могильних горбків

ревтиме здичавилий буревій...

Де вже збагнути вам диво й красу,

що дарять ця казка й сон золотий."

Мов розсип перлин – каравани зорь

неквапно долали свої путі:

В безкраї простори плив передзвін

сузірь невгасимих—хори світів.

Сотворений світ музикою зорь

повнивсь, чудувавсь, бринів, вирував,

До небес душею спраглою злітав,

урочистий спів ревно наслухав.

- Іди караванe! У зорь передзвін

калатання брязкальць своїх вплітай,

Назад не дивись – простуй у світи,

а тугу мою вітрам ти роздай.

В заобрійну даль унеси мене,

в незвіданий край – самотній, чужий.

О, самотинь! ти – оаза свята,

джерело моїх найсолодшіх мрій.

Небо мовчазне, зглянься вже хоч ти,

гомони зі мной мовою зірок,

Ласку подари зраненій душі,

хай забуду біль хоч на малий строк.

Щемкий смуток-жаль жевріє в душі,

невигойний сум дихать не дає.

Та іще любов, чиста та свята,

в серці розлива

        сяєво своє.

Мій вільний дух покори не зна,

немає сил, щоб признав за святі,

Нема йому меж, законів, границь,

ні Зла, ні Добра,

        немає й судді.

Не треба мені приязних панів,

і в захисниках потреби нема.

Не з власної волі будь що – тюрма;

насильство та рабство; безправ'я пітьма.

Волі ж прагну я без границь, без меж,

без володарів, навіть Бога без...

Все би я віддав, аби лиш таку –

і лише таку! –

        знайти волю десь.

А караван все чвалав уперед

і по-над ним—невагомо легкі—

Усміхнені й вільні зорі пливли –

очі правічності меретхкі.

І золотоока бездонна синь

до себе звала:

        - Прийди ж! Прилинь!

Й душею відкритою слухав він

незліченних зорь кришталевий дзвін.

І прозору ніч блиском прорізав

в бірюзову даль нескінченний шлях,

І гойдливо йшов легкий караван,

поволі зникав в незнаних краях.