автограф
     пускай с моею мордою
   печатных книжек нет,
  вот эта подпись гордая
есть мой автопортрет

великие творения
                   былого

:авторский
сайт
графомана

рукописи не горят!.. ...в интернете ...   

               poem title

СУРА П'ЯТА

Та караван без вагань розсікав

чортів ураганний цей свистопляс;

Ізгедзьканий дзенкіт брязкальць дзвінких

на бішений ритм зривавсь раз пораз.

"Тo що ж воно – друг?"- ізнов вів поет

у серці, де й досі гнів не ущух.-

"Закаляє й ліжко шлюбне твоє...

ех!.. мчи, караван мій, – лиш ти щирий друг.

Й куди б не дійшов ти, звідтіль ізнов –

уходь, хоч удень, хоч крізь ночі тьму...

Шлях, любий мій шлях! заведи, згуби,

де не вгледить ніхто, як гину від мук.

Що позад лишилось, що кинули ми

здатне принадити вспак повернуть?

Скарб? слава? закон? повага до влад?..

мчи караван мій, продовжуй свій путь.

Що в славі отій?.. Сьогодні тебе –

ген вище голів! – всі ладні здійнять,

Назавтра тіж самі людці метнуть

тебе під копита: чавить-топтать.

Прагнеш поваги людської? То знай:

за гроші тай страх

         дається честь ця.

Спіткнешся – й багно з підборів твоїх

вже цяця велика й тебе ж хвиця.

Що – грошей мішок?.. з яким навіть бевзь

привласнює владу, й розум, й любов;

То – сльози сиріт,

то – м'ясо з могил,

         то – з тисяч людей наточена кров.

А що є юрма? – наволоч тупа,

ласий до цькуваннь зловтішливий вир;

Це баласт тяжкий, сотнелезий меч,

а у гніві це –збезумілий звір.

Громада людей – в'язниця жива,

в ній кожний – невільник без кайданів.

Чи стерпить тюрма плин вільних думок?

попустить – щоб дух твій свобідно злетів?

Громадо гидка, ти – зашморг тісний,

твоє добро й зло – бич з бичачих жил.

Ти – змах велетеньських ножиць тупих,

що всіх стрижуть на один копил.

Так само гидка й вітчизна мені,

що ласкавенька з богатим лише;

Орач, що в полях карк гне дотемна,

камінь їсть сухий – бо нема грошей.

А що є закон, ця святиня людська? –

брутальної сили жорстокий меч.

Над слабим висить він ціле життя,

щомиті готовий зтяти голову з плеч.

Тож скільки не є тих законів й прав,

до всіх в мене зненависть та гнів,

Бо права – підмога гвалтівникам,

а закон – знаряддя вбивць та катів.

Невгасима в мене зненависть до влад –

людожерних вбивць цілих поколінь.

Влада – злий лихвар, ненаситна твар,

війни – ідеал й ціль її волінь.

Минулих й прийдешніх віків-століть,

вона – щонайбільший злочинець й кат;

Увесь її путь – убивства й різня,

жахи одворотні, зграї диктат.

Немов вовкулака груди стиска,

вчавлює в лоб мій важки кулаки.

Лише крок зроблю – ланцюг напина,

трима під замком язик мій й думки.

Тягарем важким на плечі лягла,

прагне будь де, кривдити нас;

Під прапором права—з кісток й черепів—

жахні пирамиди зводить весь час.

Вона – геть усе: правда й закон;

сама Справедливість від влади йде.

Вона тобі й совість, і розум, і честь,

а ти – раб німий,

         ти – місце пусте.

Прокляття моє владі повік,

цій хижій гієні з тисяччю лап,

Що кров пролива старих й малих,

розчавлює насмерть, де не пройшла б.

Скажіть-но, людці, лякливі раби,

хто меч вклав до рук такому ж, як ви?

Хто дав йому право суд-помсту вершить,

подібних до себе патрать-душить?

Неси ж, караван, до чорних гадюк,

в пісках поховай, хай збудусь страждань;

Неси та звільни від влади повік,

од невідчепних її піклувань."



Безумні громи вогнистим мечем

нещадно сікли орду хмаровиськ;

Тай самі ж розтрощувались об ряди

гір білогривих, де й гинув їх блиск.

І несамовито буря ревла.

між пальм-кипарисів вітер шалів...

Ось місток хисткий схитнув караван –

перебіг – і далі вчвал вже летів.

Так біг він й летів—дзелінь та дзелінь—

вздовж шляху здіймав куряву до хмар,

Неначе від влади мерщій втікав,

аби не зазнать жахливих покар.

стрелка вверхвверх-скок