Серьога мочить коні

Секлетій Бидлюк
ПОРИ РОКУ
[сонатинкa літня]

Він не встиг і рота розтулити, ще тільки потяг з кишені скручені у жмутик рукавиці, а майстер вже, підкивуючи, заторохкотів:

- Знаю, знаю. А що я можу? Нема в мене, і на складі немає. І, взагалі, положено лише пару на місяць, а тобі ж минулого тижня давали. Ось тут і підпис твій,- (ворухнув одного з папірців, що слоями вкривали стіл).

- Бачьте, Анатоль Петровичу, аби я ті рукавиці під себе підкладав — посидіті, мені їх вистачило б і на рік. А це ж стройка.

Що це стройка Анатоль Петрович знав, бо відбував тут свої дванадцять років будівельним майстром, щоби піти на пенсію за “гарячою сіткою”.

- Не вари воду!

- Ось притягнуть компресора, якісь мо' і знайдете. Я буду біля смоловарки.

Серьога виступив з вагончика.

Будування 100-квартирного зайшло у завершальну стадію, і не видно їй ані кінця, ні краю. Межи гір грунта з траншей під комунікіції второвано вже стежки з перекидними містками. Невпинно стугонить ПРС, гонячи пульсуючими шлангами розчин штукатурам. Безнастанно дзеленьчить баштовий кран, якого треба всім й усюди. По підвалах шипить газосварка сантехників. Вони мають провести там безлічь труб, шлях котрим часто перетинають бетонні блоки основи: от чого притягнуть компресор з відбійним молотком. А хто в нас долбун? Серьога! Він, бува, клянеться (хоч робота ця йому до вподоби), що це вже востаннє і на наступному об'єкті битиме дірки навперемін з майстром, щоб понімав де, по проєкту, треба зоставляти їх, але на кожному наступному усе повторюється знов.

Михайло Йванович розпалює свій агрегат — чималий куб із димарем, суцільно вкриті нашаруваннями смоли та копоті. Розтоплена смола піде ізолювальникам на дах. Зайвого він не говорить — наслідки терміну у “від' їзді” та смерті шостирічної доньки. Чоловік надійний, тільки й нeдоліків, що після другого стакану починає вимовляти слова по складах, як ото загін піонерів скандує речьовку йдучи шікуватись на табірну лінійку.

Серьога вмощується трохи осторонь.

- Ізнов рукавиці?

- Кінчилися.

- Дивись, хлопець.

Серьога відкида щебнинку цегли з-під спини, щоб не муляло.

Із димаря валує чорний, ажно з вилиском, дим. Здіймається вище крана й будинку в неосяжну блакить, звідки нещадно палить сонце. Серьога насува козирьок каски нижче на брови.

До сімфонії завершальної стадії долучається брязкіт й гарикання бульдозерної партії. Ось і він — новенький, жовто-гарячий — тягне компресора з бази. Спинивсь. Із нього виник Василь Афанасович в незмінній кепці.

- Тебе прораб шукав.

- Ну, той як — знайшов?

Василь Афанасович розгублюється, навіть шелепу попустив.

Він пробув механіком-водієм від Курської Дуги до балтийського узбережжя в Померанії, тай за вісімнадцять років трактористом на селі усілякого набачився (не кажучи вже про роботу на стройці), але з подібною відповіддю на таке повідомлення іще не стикався.

- А х-хто його знає,- ошелешено видихає він, лізе назад до техніки й брязкотить далі.

А, таки, й спека ж! У підвалах теж доведеться обливатись потом й облипати цементною пилюкою під оглушливе дудукання молотка, та вже хоч в перекурах можно притиснутися до бетоноблоків фундамента й відчути їx спокійну неспішну прохолоду.

Завіса диму лізе вгору.

- Михайло Йванич, заштортьте, будь ласка, сонце.

Той зирка на Серьогу, але змовчує.

Ледь відчитний повів вітерця трохи розверта завісу і долі падає масна жарка тінь.

- Оце саме якраз. Дякую, Михайло Йваничу!

В небагатослівного Михайла Йванича рвонулись на язик три матюка воднораз — язик з таким завданням не впоравсь. Він тільки сплюнув і, аж якось наче ніжно, мовив:

- Ну, ти й ...